Abstract:
Проблема символу та символотворчого характеру людської діяльності
у сучасній науці є предметом різнобічного розгляду. Для візантійської
патристичної естетики концепт символу має велике значення. Метою
нашою статті є аналіз осмислення Максимом Сповідником естетичного
характеру споглядання символічної дійсності. Онтологія Максима
Сповідника, а саме вчення про духовно–чуттєву структуру світу, Св. Письма
та людини як «втілень» Бога–Логосу, є символічно–естетичною. Чуттєва
краса як світу, так і Св. Письма є виявом ідеальної краси логосів, яка
є відображенням Божественної краси. За антропологічним вченням
мислителя, людина має здібності до сприйняття усіх рівнів реальності та до
естетичного споглядання усієї реальності у її цілісності та як символу Бога.
Естетичного споглядання людина досягає в результаті аскетичної практики,
встановлюючи належну ієрархію пізнавальних здібностей, підпорядковуючи
відчуття уму, а ум Богові. Досягнення внутрішньої гармонії душевних сил
при сприйнятті краси реальності у її цілісності та символічності людина
переживає як блаженство та втіху.
