dc.description.abstract |
Поняття символу є центральним для візантійської патристичної естетики. Візантійська патристична теорія образу розробляється на основі онтологічних принципів теоцентризму та персоналізму з використанням загальних
категорій сутності, енергії, іпостасі. Завданням нашої статті
є аналіз патристичного вчення про специфіку онтологічного
статусу й визначальні особливості ікони порівняно з іншими символами Абсолюту. За патристичним ученням, ікона є
штучним символом Абсолюту (на відміну від інших його самовиявів – у Трійці, у світі та в людині як образі Божому),
відрізняється від нього за сутністю, має окреме існування в
просторі. На іконі зображується боголюдина Ісус Христос
або святі – люди, які досягли обожнювання. До ікони висувається вимога реалістичності: зображеною може бути лише
конкретна іпостась (особистість), яка дійсно існувала та має
чуттєво сприйнятний зовнішній вигляд; ікона як міметичне
зображення є подібною до зображуваного першообразу. Онтологічний зв’язок ікони з першообразом, який полягає в
причетності до божественної енергії й реалізує її власне як
символ, уможливлюється через надання зображенню імені
зображуваного (Христа чи святого) та здійснюється Богом. |
uk_UA |