Викладання історії в Харківському університеті впродовж ХІХ ст. на основі мемуарної літератури

Abstract

Метою статті є дослідження освітнього середовища та інтелектуального клімату історико-філологічного факультету Харківського університету впродовж ХІХ ст. на основі мемуарної літератури, що розкривають роль викладача у формуванні студента. Статтю вибудувано на засадах системного аналізу та історизму з дотриманням принципу наукової об’єктивності. У процесі опрацювання матеріалу використано порівняльно-історичний, описовий та аналітичний методи. Актуальність даної статті обумовлена сучасним історико-антропологічним поворотом в історіографії, який передбачає перехід від аналізу офіційних циркулярів до вивчення особистісного виміру освітнього процесу. Звернення до мемуарної спадщини дозволяє реконструювати не лише формальні аспекти викладання історії в Харківському університеті в зазначений час, а й відтворити інтелектуальну комунікацію між професорсько-викладацьким складом та студентами, що є ключовим для розуміння еволюції української вищої школи. Зазначено, що читання лекцій з російської історії в Харківському університеті велося безперервно. Навчальна дисципліна включала в собі різні аспекти російської та української історії. Визначено, що впродовж ХІХ ст. викладання російської історії в освітньому закладі еволюціонувало від архаїчних лекцій Г. Успенського та П. Гулак- Артемовського до прагматичного та критичного підходів О. Зерніна та М. Арістова. На високому рівні курс викладався М. Петровим та В. Надлером, професорами кафедри всесвітньої історії, які обіймали вакантну посаду за сумісництвом. З’ясовано, що завдяки діяльності Д. Багалія та його попередників відбувся перехід від теоретичного навчання до практичної роботи із архівами, а в змісті дисципліни чільне місце посіла українська проблематика. Доведено, що освітній процес з історії в університеті впродовж ХІХ ст. здійснювався на належному науково-теоретичному рівні.