Історичні умови та специфіка розвитку спорту й фізичного виховання в радянській Україні у 20-40 роках ХХ ст.

Abstract

У дисертації комплексно досліджуються особливості культивації рухової активності населенням підрадянської України у середині ХХ ст. З’ясовано, що колективізм у фізичній культурі 20-40-х років ставав одним із засобів «пролетаризації» суспільства, точніше – люмпенізації його, коли існування більшості членів суспільства узалежнювалося від влади. Фізичну культуру і спорт було перетворено на одну із спонук означеної пролетаризації. Обґрунтовано концепцію проведення відвертої мілітаризації фізкультурно-спортивної сфери, за якої влада вкладала власні смисли в організовану рухову активність і та сприймалася вже не як засіб виховання здорового пролетаріату (попри такі гасла), а як мобілізаційний ресурс, спосіб підвищення військової підготовки населення. Акцентовано увагу на фактах, що засвідчили прагнення радянського керівництва використати спорт як один із складників боротьби за європейський пролетаріат, засіб популяризації комуністичних ідей. Задля цього вдалися до створення в 1921 р. Червоного Спортивного Інтернаціоналу, що мав би об’єднати всі робітничі (пролетарські) спортивні товариства світу. Згодом, після перемоги у Другій світовій війні, СРСР переніс протистояння з полів боїв на спортивне поприще, вийшовши на міжнародну арену. Тому вся спортивна робота починає орієнтуватися на досягнення максимального результату на будь-яких міжнародних стартах. Відтак, змінюється парадигма розвитку фізичної культури.