Радянські дискурси фізичної культури в Україні (1920-1940 рр.)

Abstract

З’ясовано, що колективізм у фізичній культурі 20-40-х років ставав одним із засобів «пролетаризації» суспільства, точніше – люмпенізації його, коли існування більшості членів суспільства узалежнювалося від влади. Фізичну культуру і спорт було перетворено на одну із спонук означеної пролетаризації. Обґрунтовано концепцію проведення відвертої мілітаризації фізкультурно-спортивної сфери, за якої влада вкладала власні смисли в організовану рухову активність та сприймалася вже не як засіб виховання здорового пролетаріату (попри такі гасла), а як мобілізаційний ресурс, спосіб підвищення військової підготовки населення. Акцентовано увагу на фактах, що засвідчили прагнення радянського керівництва використати фізичну культуру і спорт в якості елементів боротьби за європейський пролетаріат, засіб популяризації комуністичних ідей. Задля цього вдалися до створення в 1921 р. Червоного Спортивного Інтернаціоналу, що мав би об’єднати всі робітничі (пролетарські) спортивні товариства світу. Згодом, після перемоги у Другій світовій війні, СРСР переніс протистояння з полів боїв на спорт, вийшовши на міжнародну арену. Відтак, змінюється парадигма розвитку фізичної культури: ті смисли, що їх влада вкладала впродовж попередніх десятиліть – «радянськість» спорту – поступаються місцем загальноприйнятим у спортивному товаристві принципам і нормам.