Причини та специфіка формування праворадикальних рухів у Європі в післявоєнний період (на прикладі Італії, Франції, Німеччини, України)

Abstract

Історичні витоки сучасних праворадикальних рухів у Європі охоплюють декілька хвиль, кожна з яких залишила помітний відбиток на їхній структурі, риториці та стратегіях. Після Другої світової війни радикальні праві ідеології були формально делегітимізовані, однак вони не зникли, а трансформувалися у вигляді неофашистських груп, націонал-революційних клубів та субкультурних об’єднань молоді. У країнах Західної Європи, особливо Італії та Франції, ці рухи змогли зберегти своє ідеологічне ядро під виглядом «культурних організацій», що дозволяло їм легально функціонувати та взаємодіяти із новими поколіннями. Впродовж 1970–1980-х років, у Західній Європі спостерігався процес поступової політизації питань міграції, який заклав основу для більш активної радикалізації. Економічні кризи, що зачепили Європу після нафтових шоків, поглибили відчуття соціальної невпевненості. У цей час у суспільному дискурсі вперше з’являються концепти «надмірної імміграції», «культурної несумісності» та «кризи національної ідентичності». Радикальні праві рухи почали будувати свої наративи саме на цих страхах, поступово замінюючи відверту расистську чи фашистську риторику на більш завуальовані заяви про «захист культури», «етнокультурну рівновагу» або «етно-плюралізм». У Франції цей процес був особливо інтенсивним через колоніальне минуле. Міграція з Алжиру, Марокко та Тунісу породжувала культурні напруження, які посилювалися урбанізаційними проблемами. Формування великих передмість, внутрішня сегрегація та нерівний доступ до освіти створили соціальні умови, у яких радикальні рухи могли інтерпретувати економічні виклики як культурні. Цей дискурс згодом був розвинений у риторику про «кризу інтеграції», яку активно використовували французькі праворадикальні організації. У 1990-х— 2000-х роках ця риторика стала частиною загальнонаціональних політичних кампаній.